Людство прагне все більше і більше пізнати світ. Ми часто поглиблено вивчаємо історію, часто прагнемо осягнути таємницю значення слова, намагаємося дослідити таємниці природи – шукаємо відповіді на запитання які нас мучать у книгах, словниках, енциклопедіях, та великих збірниках. Але майже ніхто не заглядає у своє серце. А тільки в ньому – в своєму серці ми знайдемо відповідь на кожне запитання, яке нас турбує, ми знайдемо й почуємо в своїх серцях цілі сторінки Єванглія, котрі як зірка, що вказує шлях до спасіння відкривши при тому всі таємниці людського життя. Якщо ми хочемо бути з Богом, якщо ми живемо за Єванглієм то не обов’язково вчити їх на пам'ять. Вони самі будуть нам відкриватися, як відкрились вони Марії Єгипетській. Пригадаймо коли вона причастилася у преподобного Зосими і прочитала молитву: «Нині відпускаєш рабу Твою Владико, за словом Твоїм з миром» - Зосима запитав її: «Хто навчив тебе? Свята відповіла: «Якщо хочеш жити з Богом, – Господь відкриє все, що тобі потрібно».
І сьогоднішнє Євангліє пропонує нам притчу про сіяча. В цій притчі одночасно багато мудрості і одночасно простоти і тому ще раз пригадаємо це добре всім нам відоме слово Господнє.
…Вийшов сівач сіяти зерно своє і коли сіяв, одне впало при дорозі, і було потоптане і птахи небесні поклювали його. Друге ж упало на ґрунт кам’янистий, – і, зійшовши, всохло, бо не мало вологості. А інше впало поміж терен, – і вигнався терен, і його поглушив. А інше ж упало на добру землю, – і, зійшовши, вродило стократно.
Пояснюючи притчу Своїм учням Господь Ісус Христос говорить: «Зерно – це Слово Боже. Зерно, що впало край дороги це ті хто слухає, але приходить диявол, і забирає слово з їхнього серця, а те що на кам’янистому ґрунті це ті, хто тільки почує це слово то приймає його з радістю, але коли приходить випробовування то не маючи кореня вони відходять. А те що впало між терня це ті що слухають Слово Боже, але через життєві турботи та багатство і життєві розкоші не приносять плоду. А те що впало в добру землю це ті хто слухає Слово Боже і береже його у своєму серці та приносить плід у терпеливості (Лк.8.6-15).
Ця євангельська притча має дуже глибокий зміст. Що нам потрібно розуміти під полем? Це наше серце. Сівачем є Христос, котрий працював, ходив по світу, і сіяв у кожному серці, добре насіння. Вступлення Христа в світ було подібним на сівбу: слово про Царство Небесне, яке Він вперше проголосив, було Його насінням; людські серця це Його земля. Він перший сіяв, ніби говорячи; як насіння кидається в землю для того, щоб воно проростало і приносило плід, так і Слово Боже подається слухачам для того, щоб було ними прийняте і принесло плоди спасіння.
Як же ми, що несемося по розбурханому житейському морю на стареньких поломаних човнах, сприймаємо Слово Боже, як воно в нас проростає? Нам з вами доводилося часто спостерігати в житті різні види сповідування Слова Божого. Нажаль у наш час найчастіше всього трапляється по першому образу притчі: посіяне при дорозі насіння пропало і не дало сходів. Тут маються на увазі легковажні та безтурботні слухачі слова Господнього – люди котрих зазвичай називають розсіяними, у котрих зазвичай душа і серце – як велика дорога – відкриті для думок і захоплень які проходять мимо і котрі самі, як при дорозі, завжди невдоволені, завжди прагнуть нових вражень, безперестанку шукають нових і різноманітних відчуттів і розваг. Звичайно, що серце таких людей, хоча і деколи м’яке і добре із середини, а зовні стає таким байдужим до всього, що будь-яке добре враження тільки скользить по його поверхні, не проникаючи всередину, що в їх душу яка не огороджена страхом Божим, увагою до себе і молитвою, вільно входить диявол і вносить із собою всяку нечистоту і скверну. І тільки ці люди, не перевантажуючи себе проникливим осягненням нашої батьківської православної віри біжать на заклик новомодних «віщунів» єванглій і стають легкою здобиччю і жертвою тих «сівачів» і тих «посівів», котрі все одно не дадуть душеспасительних сходів.
Знак нашого часу і другий образ притчі: зерно посіяне на камені. Це відноситься до людей, у котрих серце не зігріте істинною любов’ю до Бога, а оковане самолюбством або користолюбством, як вічною мерзлотою, хоча зовні здається іноді м’яким і чутливим. Вони люблять говорити про добродійства, навіть чутливі до всього доброго, коли це торкається їх самолюбства; з радістю приймають і слово Боже, поки воно не вимагає від них жертви. Але у них немає коріння всього доброго – повного самовідречення, істинної любові до Бога і щирого бажання свого спасіння. Від того і серце їх чутливе тільки зовні, але холодне і тверде в середині і подібне до каменя, котрий покритий тонким шаром землі, тому слово Боже не може заглибитись у їх серце, прорости і принести досконалий плід спасіння, через те всяке добре почуття, збуджене словом Божим зразу ж в’яне, як тільки буде потрібно принести своє самолюбство в жертву істині та правді, добродійству та милосердю. Якщо немає перешкод вони вірують, прийшли випробовування і віра їх зникає.
Але з особливою любов’ю слід сказати про тих, хто є добрим ґрунтом і приносить плід сторицею. Їх мало, але вони сіль землі. Цими людьми, їх молитвами всі ми спасаємось. Не думайте, що у тих людей диявол не старається вкрасти посіяне в їх серцях слово Боже. Але так само як і добрий ґрунт держить насіння яке посіяне, так і вони держать у собі слово Господнє; зберігають у своїй душі євангельські заповіді стараються жити по заповітах Господніх. Такі люди приносять плоди добрих діл – по мірі Божої благодаті, і постійно у своєму серці сходять до Неба.
Сьогодні возлюблені во Христі брати і сестри давайте кожен заглянемо у своє серце. Що робиться у нашому серці? Згадаймо молодість, згадаймо зрілий вік у уявімо старість, якщо вона у нас буде – якщо Господь дасть нам до неї дожити. Чи зійде насіння слова Божого в наших серцях, чи дозріє плід покаяння.
Минулої неділі ми говорили про смерть, а сьогоднішнє євангельське читання – розкриває нам зміст духовного життя. Якщо ми хочемо, щоб наше серце приносило гідні плоди, якщо ми хочемо, щоб благодатна земля нашого життя, наше серце було прикрашене сходами спасіння – частіше поливаймо сльозами покаяння, засіваймо плодами добра, милосердя, терпіння, любові, прикрашаймо прикрасами милосердя та поблажливості до людей. Сотворімо свої серця для Бога і Господь буде перебувати в них до кінця не тільки нашого земного життя, але й у вічності в Царстві Небесному.
Свящ. І. Голуб. Викладач ЛПБА УПЦ КП
Немає коментарів:
Дописати коментар