Проповідь в 20-ту неділю після Пятидесятниці

«Як наблизились до воріт  міста,  виносили  померлого»  (Лк.8.12).

        Кожна людина у світі дійшовши до повноти розуму, приходить до висновку, що життя і смерть це два супутники людства протягом усієї історії його існування. Людині дуже важко визначити, що є важливіше: хвилина народження чи мить смерті, тощо одне і друге дане нам незалежно від нашого бажання. Всі ми з вами дорогі в Христі брати і сестри усвідомлюємо, що раз народившись, людина мусить померти, нерідко так і не усвідомивши, для чого вона жила, у чому був сенс її існування тут на землі. З цього приводу блаженний Августин писав: «Починаєш подорож — не знаєш, як вона пове­деться; шукаєш жінку — не знаєш, чи знайдеш; сподіваєшся дітей — не знаєш, чи прийдуть на світ. Усе перед нами закрите і непевне — тільки одна смерть є певна».

Сьогоднішня євангельська розповідь на прикладі померлого юнака з міста Наїна доводить нам, що смерть не зважає на молодість і силу, що її коса стинає як спорохнявілі дерева, так і свіжі квіти. І настає момент, коли кожна родина, кожна хатина раніше чи пізніше наповнюється плачем і сльозами. Час від часу смерть навідується до нас, забираючи чиєсь життя. Жорстока і немилосердна ця гостя; ніхто не в змозі від неї відкупитися. Ще зараз ми пишаємося тим, що маємо, але в останню мить забуваємо про все, лише тривога наповнює нашу душу: а що ж далі? Що чекає нас — велика радість чи ще більше страждання? Яким буде присуд небесного судді? І однаково страшно як безбожникові, так і доброму християнинові. Першого-непокоїть думка, навіщо було жити, якщо все закінчується знищенням тіла, а другий з тривогою озирається назад, рахуючи гріхи і заслуги перед Богом та добрі вчинки перед людьми — чого ж більше?

Йому на допомогу приходить Церква, яка нагадує про смерть і дає дороговказ до вічності. Святий Василій Великий писав: «Кожна хвилина, кожен день наближає нас до смерті. Сили, що слабнуть, очі, що гаснуть, волосся, що біліє, -— вістуни смерті. За ними і вона з'явиться. Тож по-Божому готуймося до неї, бо не знаємо ні дня, ні години нашого відходу з життя. Але з нами — Спаситель-Христос». Христос, який потішив колись вдову словами «Не плач!» і воскресив її сина. Він і сьогодні скріплює нас ласкою, завдяки якій ми спроможні подолати біль, втрати, бо бажання жити — це найсильніший інстинкт людини.

Хоча у земному житті є багато такого, що перешкоджає повноті Божого перебування у наших душах. Наприклад дуже багато людей за будь-яку ціну прагнуть здобути багатство і славу, а здобувши все це не хочуть допомогти ближньому, також багато людей опановані заздрістю, лицемірством, ненавистю і не прислухаються до пересторог совісті та голосу Божого.

Пам'ятаймо, дорогі брати і сестри, що рано чи пізно ми покинемо земне життя і станемо на справедливий суд Божий, де буде потрібно дати звіт за земне життя. Тож змінюймо своє життя, зберігаймо заповіді Господні, найважливішою з яких є щоб ми любили один одного, як Господь полюбив нас.

Свящ. І. Голуб. Викладач ЛПБА УПЦ КП